ВИХОВНА РОБОТА
Російько-українська війна на Чернігівщині
Село Іванківці
Майже місяць село Іванівка, що на Чернігівщині, було під тимчасовим контролем російських військ. Туди вони зайшли 5 березня. Російські військові жили в будинках місцевих, а людей виганяли на вулицю. Заставляли їх носити спочатку білі, а потім червоні стрічки. Тим, хто відмовлявся – прикладали автомати до голови та змушували виконувати накази. Людей з села не випускали, мобільні телефони забрали. Люди боялися виходити, люди жахалися. Люди всі сиділи в погребах.
Окупанти писали на стінах в хатах, розбивали техніку та меблі вщент. Розбивали там, де їм не відкривали. Якщо хвіртка зачинена, вони її прострілювали автоматом. Якщо в будинку ніхто не жив, вони вибивали вікна і заходили в будинок, все виносили, що хотіли.
В Іванівці були росіяни з різних міст: Санкт-Петербурга, Єкатеринбургу, Сибіру. Вони не катували людей.
Електрики не було, але не можна було навіть, щоб у нічний час свічка світила. Нам спочатку дозволяли виходити на вулицю з 10:00 до 12:00. Там, де стояла їхня техніка, вони не пускали нікого. Потім у них командування змінилося, казали, що командиру зірвало голову. Тоді було три дні затишшя. Зміняли командира, і вже можна було ходити з 8:00 до 10:00. Нас примушували всіх вішати на ворота червоні стрічки. У кого не було, хто не повісив – ставили всіх в ряд і наставляли автомати, поки люди не погодяться. Нас змушували на руці носити спочатку білі, а потім червоні стрічки.
Люди їли те, що мали. У людей у погребах була картопля. У декого було м'ясо, сало, консервація. Так і виживали. Люди, у яких були корови, гуси, кури, качки, вони ділилися цими продуктами. У кого було молоко, той просто безкоштовно роздавав молоко, у кого були яйця – давали яйця. Люди ділилися, отак виживали.
У кого були зруйновані будинки, пішли у шкільний підвал. Там теж у них були якісь продукти. Росіяни носили їм сухпайки. Готували вони у шкільній їдальні. В одного господаря снаряд попав в хлів, і вбило двох корів, то люди їли тих корів. Люди не голодували.
Ягідне. Підвал школи. В цьому приміщенні (воно насправді невелике, фото не дуже передає) ворог тримав більше 150 людей одночасно.
Випускав на вулицю. Іноді, не часто.
Тут хворіли і помирали. Тут живі були поруч з мертвими. Голод. Спрага. Страх. Біль. Відчай. Туалет на відро. Задуха.
Діти. Там були жінки й діти.
03 березня 2022 року в село Ягідне, на Чернігівщині, зайшло військо російських орків.
"Перша зустріч з варварами була одна з найстрашніших для мене. Тримаючи на руках дитину, я впала на коліна і просила щоб тільки не стріляли в синочка. Потім нас з сином та батьками чоловіка закрили в погребі на дві доби. На моє прохання принести горщик для дитини окупант (Тувін) погодився, але дістав гранату Ф-1 і сказав, якщо йому не сподобаються мої рухи під час пересування за горщиком, він кине гранату в погріб, де перебував мій синочок. На третю добу нас під дулом автоматів всіх жителів села зігнали в підвал школи, і там почалося виживання для всіх полонених", - розповідає жінка.
За її словами, у підвалі було близько 360 людей, з них були діти - наймолодшим 1- 1,5 місяця. Спали всі сидячи, окрім дітей та людей похилого віку, які фізично не могли сидіти. Без світла, вентиляції, туалету.
"На ніч закривали двері до підвалу, підпираючи чимось та ставили солдата зі зброєю, в разі якщо хтось надумає вийти самовільно -розстріляють. На вулицю випускали в залежності від настрою одного з командирів. Якщо наші хлопці ЗСУ їм насипали і вони несли втрати - могли взагалі не випускати нас цілий день. Тобто вийти на свіже повітря залежало від настрою окупантів. Якщо і виходили то з тривогою, так, як майже постійно були вибухи, внаслідок яких уламки летіли в нас, були поранені... Варвари грабували будинки, вивозили меблі, техніку, одяг, навіть жіночу б/у білизну. Старі люди починали втрачати розум в прямому сенсі, а згодом помирали. Діти в цей час були поруч з мертвими людьми. Померлі не були поховані протягом 10 днів, знаходились в погребі. Занесли їх туди щоб на поверхні не було чути запахів. Хліб їли зі смітника", - розповідає Анна.
Через постійне сидіння у людей почали набрякати ноги і навіть почали кровоточити, з'явилося висипання на шкірі та кашель.
"Витерпіли, вижили, вистояли, значить ще не наш час був... Відчуття зустрічі з ЗСУ неможливо описати тут... ", - резюмувала жінка. Зі спогадів жінки Анни Пономаренко
Він сказав: ”Ні, мамо, я не боюся. Я взагалі не боюся померти
Їх було четверо у машині: 15-річний Максим, його старший брат, 24-річний Сашко з дівчиною Діаною та її мамою. Були ще кіт та собака. І одна надія на всіх виїхати із Чернігова, який російські окупанти монотонно розстрілювали з повітря та важкою артилерією. 9 березня біля Количівки їхнє авто виїхало просто на ворожий танк. Окупанти відкрили вогонь. Наймолодший Максим отримав смертельне поранення, жінку застрелили під час спроби відповзти від авто. Сашко з Діаною змогли втекти в лісосмугу і чули, як російські солдати з брудною лайкою їх шукають. Про загибель людей під час спроби виїхати з Чернігова Суспільному розповіла Марина Клокова, мама Максима та Сашка. Далі її розповідь. Почалася війна 24-го лютого я була не в Україні. На 7.15 у мене був заведений будильник, щоб подзвонити сину (ред. Максиму – 15 років), нагадати, щоб він прокинувся і пішов до школи. Дивлюсь в телефон, а там повідомлення від старшого сина, що почалася війна. Я одразу почала дзвонити Максиму, щоб він швидко зібрав всі необхідні речі, бо зараз за ним приїде старший брат, забере його і відвезе до тата (ми вже 10 років, як розлучилися). У тата діти прожили разом до 6 чи до 7 березня. Максим залишився там, а старший син перебрався до мами його дівчини, тому що вона сама залишилася в приватному будинку. Вони постійно сиділи у підвалі, замучилися, поставили там обігрівач. У мене з’явилася така можливість дістатися до Польщі. І ми домовилися з дітьми: я вирушаю на Західну Україну, вони їдуть назустріч. І там зустрінемось. Назустріч один одному 9 березня вони виїхали з Чернігова. Рано вранці… але довго стояли на блокпостах. Я з ними переписувалась і десь об 11.30, вони ще стояли у черзі. Випускали по декілька машин і все. Я хотіла їм сказати, що якщо вже пізно, то повертайтеся додому, спробуєте виїхати наступного дня. Потім вони вже перестали мої повідомлення отримувати, і я вирішила, що їх вже пропустили. Я думала, що вони попали в зону, де немає зв’язку. Мені вже потрібно було йти на літак, у мене теж вже не було інтернету. Вийшло так, що я змогла вже ввечері, коли прилетіла в Польщу, о 21-ій вийти на зв’язок. Включила телефон – нема повідомлень. У телеграмі жодного повідомлення. У вайбері, дивлюся, прийшло повідомлення від нашого тата, що їх обстріляли на виїзді. Максим загинув… Мама Діани теж загинула… Всі інші – залишилися живі. Діані ампутували два пальці, вона так думала, а виявилося – чотири. Стріляли услід За кермом був мій син Саша. Діана, його дівчина, сиділа поруч. На колінах у неї була переноска з котом. Позаду сиділи Максим, Діани мама і ще там була собачка між ними. У Количівці вони повернули на дорогу до Куликівки. Проїхали кілька кілометрів до ферми і там одразу був танк. Вони побачили танк, і одразу почалася стрільба. Вони звернули в поле, я так зрозуміла, ховалися. Буквально метрів 300 і машина заглохла (це мені вже Діана розказувала). Проїхали метрів 300, Саша почав кричати, щоб вискакували з машини. Саша, Діана і мама Діани вискочили, а Максим залишився на сидінні. Саша за ним кинувся, хотів за капюшон витягти, але виявилося, що він вже не дихає. Було кульове поранення в груди, наскільки вони це могли зрозуміти. Він там і залишився лежати біля машини. Діана каже: ”Я це пам’ятаю кусками і моментами”. Її мама проповзає 200 метрів, піднімає голову і кричить: ”Біжіть!”. Мама отримала важке кульове поранення в живіт. Стріляли їм услід. Діана каже:” Я була в такому шоці, що нічого не бачила”. Вона думала, що там один танк, Саша їй потім сказав, що там було ще два танки. Потім з танка вийшли росіяни. Діти сховалися в лісосмузі: доповзли і заховалися в кущах. Танки зупинилися, росіяни повиходили з автоматами. Діана каже: ”Я пам’ятаю тільки, як кричать: “Де ті с*ки?”. В лісосмугу росіяни не пішли. Може подумали, що наші там є. Якщо б зайшли, то їх зразу вбили б. Діана каже, що пам’ятає, як кричала, що нас тут вб’ють. Саша відповідав, що так – ми тут помремо. Діана була без куртки, без взуття, бо вона сиділа в машині, і жарко було, то вона роззулася. Коли танки поїхали, діти почали вибиратися з лісосмуги. Саша Діану тягнув, бо в неї було поранення в стопу, їй відстрілили 2 пальці(потім ампутували 4 пальці). Був шок, вона нічого не відчувала. Коли танки поїхали, Саша її тягнув до блокпоста. На мосту стояла швидка, і їх забрали в лікарню. “Ми досі не знаємо, де тіла” Відтоді ми намагаємося отримати хоча б якусь інформацію про те, де перебувають тіла мого сина і свахи. У морзі сказали, що немає тіл, схожих за описом. Я знаходила знайомих з тероборони, військових – всі сказали, що не виходить поки що в це місце добратися, бо там багато російських військ. Вчора мені написала жінка, яка побачила мій пост, що в неї брат з Количівки, він сказав, що на початок села ще можна заїхати. Жителі Количівки сказали, що тих, кого вони знаходять, вони самі ховають в селі. Тому не факт, що тіла досі там є. Мені обіцяють з тероборони, якщо буде можливість, ми одразу туди доберемося, щоб їх знайти. Важка розмова: “Якщо померти, то швидко” Ніхто з моїх знайомих, з друзів – ніхто в це не вірив, що таке може статися в нашій країні. Ми думали, що можливе загострення, може якісь провокації будуть на кордоні. Але не бомбити нас кінець кінцем, не стріляти ж! Якби я підозрювала, я б не виїхала з країни. Я виїхала 20 лютого, а повернутися мала – 27-го. Я Максима з собою не взяла, бо в нього через 2 місяці мав закінчитися паспорт. Ми з ним на 28 березня записалися подати на новий паспорт, я говорила, що скоро, в кінці березня, на канікулах, поїдемо з тобою – відпочинемо. За тиждень до його вбивства у нас з Максимом була важка розмова. Я запитала: ”Котику, ти боїшся”?. Він сказав: ”Ні, мамо, я не боюся. Я взагалі не боюся померти”. Він сказав, що якщо вже так станеться, то головне, щоб це було швидко. Дитині 15 років було… Вони всі повинні за все це відповісти. Це боляче. Це злочин, за який має бути покарання.
Талановита дівчинка музикант
Страшна, чорна звістка оповила 9 березня наше мирне містечко. Від смертельного поранення, завданого ворогом, загинула юна менянка – 17-річна Аня Кушнеренко… Після днів і ночей у нелюдських умовах, під ворожими бомбами та ракетами в охопленому вогнем Чернігові, це дівча намагалося повернутися додому, до батьків. Вирватися з пекла до рідних. Жити нарешті! Не судилося…
Анечка… Талановити дівчинка-музикант. Вона навчалася у Чернігівському музучилищі імені Ревуцького, грала на бандурі. Як же вона співала! Як уміла дарувати людям світло, радість. І, як усі дівчатка її віку, мріяла. Мріяла кохати, мріяла створити міцну родину, пестити діточок. Врешті, ЖИТИ!!!
Єдина дитина у батьків! ЄДИНА!!! Бажана, довгоочікувана мамина донечка! 17 років! Горіти вам у пеклі, нелюди, до скону. І вашим нащадкам до сотого коліна – не пробачимо. НІКОЛИ!!!
Вони вирушили на велосипедах
“У вихідні Руслан часто їздив на риболовлю, а після того готував для всієї родини смачні страви, — пригадує дружина загиблого, 49-річна Алла Нечипоренко. — У нас були такі грандіозні плани! Та не судилось. Усе зруйнувала клята війна...”
“Буча для мене — особливе місто. Тут я народилась, познайомилась із коханим чоловіком, народила трьох синів: Валерію сьогодні — 18, Андрію — 17, Юрію — 14, — веде далі Алла Нечипоренко. — Старший — студент університету, молодші навчаються у школі. Я працювала в дитячому садочку вихователькою, а чоловік займався юридичною діяльністю”.
Коли почалася повномасштабна війна, сім’я не могла виїхати — адже в Бучі мешкали немічні батьки Алли та мама Руслана. “Тож під звуки сирен ми щодня ховались у підвалі, — каже жінка. — Невдовзі зникло світло, інтернет, газ... Так і жили”.
17 березня, за словами вдови, Руслан зібра вся у центр Бучі за ліками та продуктами — саме привезли гуманітарну допомогу. Із ним вирішив їхати й син Юрій.
“Вони вирушили на велосипедах. На вулиці Тарасівській їх на відстані зупинив російський солдат. Вони зупинилися, підняли руки, демонструючи, що нікому не загрожують, — пригадує пані Алла. — Ворог став допитувати, куди прямують. Пояснили, що за гуманітарною допомогою. Та раптом росіянин почав стріляти. Поцілив чоловікові в голову та серце. Він упав...
Після того військовий став стріляти у сина, поцілив у нього декілька разів. Той впав, тоді окупант зробив ще два постріли в район голови.
Але, на щастя, промахнувся, кулі потрапили в каптур куртки. Після того рашист пішов геть, а моя дитина з вогнепальним пораненням побігла в дитячий садочок, де я працювала раніше. Там йому надали першу допомогу. Звідти він прибіг додому й повідомив, що батька вбили”.
Рідні викопали біля хати яму й поховали чоловіка. На це дозвіл дав місцевий священник. “Юра отримав кульове поранення в руку, передпліччя та палець, — каже пані Алла. — Але його життю нічого не загрожує. Наразі ми в безпеці у родичів на Черкащині, ходимо до храму й молимось за душу Руслана.
МЕНІ НЕ ВАЖКО, ВІН МІЙ БРАТ, ВОНА МОЯ СЕСТРА!
У Японії під час війни хлопчик ніс на спині вбитого молодшого братика, щоб поховати дома. Один із солдатів порадив покинути вже мертву дитину, щоб було легше йти. Хлопчик відповів: Він не важкий. Він не являє жодної складності. Це ж мій брат!"Солдат зрозумів і гірко заплакав... З того часу це зображення стало символом єдності у Японії.
Нехай думка: «МЕНІ НЕ ВАЖКО, ВІН МІЙ БРАТ, ВОНА МОЯ СЕСТРА!» будуть нашим девізом.
Якщо він упаде, я його підніму!
Якщо вона спіткнться, я її підтримаю!
Якщо хтось втомиться, то я допоможу!
Якщо ослабне, я стану йому опорою!
Якщо хтось помилиться, - я першим вибачу!
Якщо світ покине його або залишить без допомоги одного, то я допомагатиму йому і носитиму його на спині, тому що він не тягар мені. Адже він мій брат чи моя сестра.
Заголовок 4
Як часто у наше життя втручається випадок? Коли йде щось зовсім не за планом, перевертає все твоє буття з ніг на голову, не залишає шансу не звертати уваги на те, що відбувається навколо. Випадковість змінила й життя борзнянця Ростислава Бодуна. Змінила не лише його життя, а самого чоловіка: у його світлих очах оселилася туга, спогади, які зринають раз по раз у голові, роблять його небагатослівним і задумливим. Але якби він міг повернутися на кілька місяців назад, він би нічого не змінював, бо вчинити інакше у тій ситуації просто не міг...
Усе вийшло дуже випадково, але надзвичайно вчасно.
Коли почалася війна, Ростислав Васильович полишив роботу у столиці і приїхав додому. Сини, один - у Києві, другий - у Чернігові, залишати домівок на поталу ворогові не захотіли, пішли до тероборони захищати свою землю.
Та коли рашисти почали так бомбити Чернігів, що аж шибки у квартирі повилітали, старший Всеволод вирішив перевезти свою родину у безпечніше місце, до батька.
«Разом із ним приїхали його кум із родиною, сім’я Сергія Кожемяка, заступника директора спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву «Юність», у якій Всеволод працює тренером із футболу, ще кілька знайомих, - згадує Ростислав Васильович. - Словом, тоді у нашій хаті оселилося 17 чоловік. Але нічого, у нас будинок великий, усім місце знайшлося.
Не встигли цих гостей розмістити, як інші знайомі, тренери, родичі дзвонили й просили їх також забрати. Тоді ми й подумали: у школі залишилися два новенькі мікроавтобуси, подаровані колишнім вихованцем Андрієм Ярмоленком. Шкода буде, якщо розбомблять. Вирішили машини перегнати до Борзни, а заразом і людей забрати. А тоді як пішла хвиля!... Люди ж між собою спілкувалися, дізналися про те, що ми допомогли виїхати іншим, а тому дзвонили без зупину, з ранку й до вечора.
Ми спочатку й списки складали, а тоді хто вже кого рахував - забирали всіх, хто їхав на Борзнянщину й далі...»
Сказати, що непростим був їхній шлях - то нічого не сказати. Початок весни, звичні дороги через Количівку та Іванівку прострілювалися рашистами, були заміновані. А тому доводилося їхати полями, об’їздними ґрунтовими дорогами, які для автобусів зовсім не годилися. Тому вирушали завжди трьома машинами. Син Всеволод та замдиректора спортшколи Сергій Іванович кермували «бусами», а Ростислав Васильович ще й позашляховика свого брав: і людей можна більше взяти, і автобуса витягти, коли застрягне.
Непросто було й з пальним. Спочатку викатали те, що у баках залишалося, а тоді допомогли небайдужі - директор Борзнянського лісгоспу Андрій Данько, підприємець Ігор Іващенко, борзнянці Костянтин Куторга та Сергій Шурубура. Люди, які просили забрати рідню, теж приносили, хто що мав: хто 5 літрів, хто каністру. Так за день збирали пальне, а наступного ранку вирушали у черговий рейс.
Сергій Кожемяко
Загиблі герої Чернігівщини
Ілля Кручок
За Україну буду жити: так у розмові з мамою завжди говорив 21-однорічний Ілля Крючок з Чернігова. 16 березня під час виконання бойових завдань на Чернігівщині – воїн загинув. Ілля отримав три кульові поранення. Було пряме попадання у серце. Прикордонник разом з побратимами вів бої біля Чернігова.
24 лютого коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, Олена отримала від сина повідомлення: “Мамо, почалося. Я на роботі, не хвилюйся. Я вийду на зв'язок, як тільки зможу”. У той день Ілля повідомив матері, що російські війська зайшли на територію Харкова, Миколаєва, Одеси та Києва.
Олена згадує, що 24 лютого о 4 ранку Іллю викликали терміново з відпустки. Цього дня бій відбувся у Неданчичах, що на Чернігівщині. Ілля писав, що в цьому бою його товариші отримали поранення. Син рідко телефонував, згадує Олена, але часто писав і просив не хвилюватися за нього. Про смерть сина вона дізналася від товариша по службі.
Ілля Крючок став військовим у вересні 2020 року. Він служив у Державній прикордонній службі України. Паралельно навчався на заочній формі навчання в НУ ”Чернігівська політехніка” на юридичному факультеті. Ілля не мріяв бути військовим, розповіла його мама, але понад усе любив Україну і Чернігів, за них віддав найцінніше - своє життя. Смерть сина каже Олена, стала для неї великим ударом. Вважає це злочином і хоче покарання для винних у його загибелі.
Історія з Городні, яка після війни стане легендою
«Мер та громада не здалися окупантам. ФСБшники почали шукати ким замінити мера і прийшли до городнянця Романа Макася. Як їм здавалось, він мав би бути до них лояльним та погодитися від їх імені керувати окупаційною адміністрацію.
Почали на нього тиснути і вчора запустили "чутки" що він погодився співпрацювати. Зранку стало відомо, що Роман застрелився.
Чоловік обрав смерть, щоб не працювати на окупантів.
Героям слава і вічна пам’ять.
Мисливець з Ріпок разом із собою підірвав гранатою кількох російських окупантів
10 чи 11 березня, на Чернігівщині, банда орків увірвалася до будинку керівника Ріпкинського районного товариства мисливців Кульгейка Анатолія Івановича. Вимагали від нього списки мисливців, очевидно – для подальших репресій. У відповідь Анатолій Іванович послав російський корабель нах#й і підірвав ручну гранату. Загинув сам і відправив до пекла кілька фашистів. Мокшани своїх 200-х та 300-х забрали. Героя поховали у Ріпках
Скільки горя та смертей принесла на нашу землю росія…
Учора, 04 квітня, стало відомо про загибель ще одного юного життя…
Чернігівська обласна організація федерації боксу України втратила Юрія Ворону – боксера, 3 – разового чемпіона області, призера міжнародних та всеукраїнських змагань, який загинув на початку війни під Лукашівкою.
Учасник Майдану, Антитерористичної операції на сході України, пройшов
Красний Лиман і Дебальцеве. Станіслав Прощенко загинув під час стрілянини з окупантами в селі Дорогинка. Йому було 46 років.
У нього була група швидкого реагування. Вони побачили, як 5-ро окупантів грабували магазин і виносили звідти продукти. Почалася стрілянина. Одного окупанта вбили, водій одразу здався в полон, а інші тікали. Станіслав погнався за одним із них і його розстріляли з автомата
Після стрілянини у руках Станіслава Прощенка знайшли гранату.
Він хотів себе підірвати, якщо б його добивали. Готовий був підірвати себе разом із росіянами.
Він був ідейним ватажком міста Ніжина.
За три тижні війни 50-річний Ігор Ільющенко разом із 25-річним сином самотужки евакуювали понад 300 чернігівців. Безкоштовно вивозили людей на двох власних автобусах. Останніми, кого врятував Ігор, була його сім‘я.
23 березня, повертаючись за групою людей під пішохідним мостом, авто Ігоря Ільющенка потрапило під обстріли. Тіло батька його син зміг забрати лише через півтори доби, тягнув його три кілометри на здутому гумовому човні.
Красуня підірвала 13 ворожих гелікоптерів
Сьогодні ми хочемо розповісти про подвиг справжнього Героя України, який у 25 poкiв вpятувaв пoвний cклaд лiтaкiв бpигaди, пiднявшиcь у пoвiтpя у Вacилькoвi.
Мова іде про Стapшого лeйтeнaнта В’ячecлaва Рaдioнoва, який нapoдивcя у Зaпopiжжi. Зaкiнчив Зaпopiзький oблacний лiцeй-iнтepнaт “Зaxиcник” тa Хapкiвcький нaцioнaльний унiвepcитeт ЗС iм. Івaнa Кoжeдубa.
В’ячecлaв cлужив у 40-й бpигaдi тaктичнoї aвiaцiї у Вacилькoвi нa Київщинi. Нa cвiтaнку 24 лютoгo йoгo aepoдpoм oтpимaв paкeтний удap. Зaвдяки дiям льoтчикa вecь cклaд лiтaкiв бpигaди пiднявcя у пoвiтpя, i цe вpятувaлo їx вiд знищeння – aepoдpoм бoмбили. Бpигaдa зaxищaлa нeбo нaд Києвoм тa oблacтю, збилa нe мeншe 6 pociйcькиx лiтaкiв. Стapший лeйтeнaнт Рaдioнoв зaгинув. Зa ocoбиcту мужнicть тa гepoїзм нaгopoджeний звaнням Гepoя Укpaїни пocмepтнo.
Пам’ятаймо про подвиг В’ячеслава, зробімо так, щоб наші діти і внуки знали своїх справжніх героїв!»
Сельчук Байрактар, історія винаходу й великого кохання
Мало хто знає, що за назвою улюбленого всіма нами останніми тижнями безпілотника Байрактар, живе добра східна казка тисячі і однієї ночі... Справжня турецька казка....
Отже:
Сельчук Байрактар — народився в 7 жовтня 1979. Батько — Оздемір Байрактар, засновник і власник компанії «Baykar Makina», яка займається розробками в авіаційно-космічної галузі, виробляє робототехніку та системи управління, а також безпілотні літальні апарати.
Сельчук закінчив Стамбульський технічний університет у 2002 і має ступінь магістра Пенсильванського університету і Массачусетського технологічного інституту.
Доктор наук Технологічного інституту Джорджії.
Отримав широку популярність в травні 2016, взявши участь в об'єднаних військово-тренувальних навчаннях в Ізмірі, де компанія «Baykar Makina» представила свою нову розробку: розвідувальний безпілотний літальний апарат «Bayraktar TB2».
За рішенням начальника Головного штабу Збройних сил Туреччини Хулусі Акара, даний БПЛА був прийнятий на озброєння турецької армії.
Грає ключову роль в розробці і виробництві нових безпілотних літальних апаратів своєї компанії.
Одружений з дочкою президента Туреччини Ердогана — Сюмейє Ердоган. Він також має ліцензію пілота.
і вось цей фантастичний хлопець присвячує свій винахід своїй коханій дівчині і просить її руки, а імʼя цієї східної принцеси
31-річна Сюмейє Ердоган — наймолодша донька Президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, відома як його улюблениця.
"Батько називає її "моя газель", — повідомляє кореспондент турецької служби ВВС Ірем Кокер. У Туреччині цим словом називають вродливих і дорогих людей.
Вона отримала освіту за спеціальністю "політологія" у США та Великій Британії й працювала радником свого батька, коли той керував "Партією справедливості та розвитку" (тур. AKP), і супроводжувала його у різноманітних дипломатичних поїздках.
У 2015 році з'являлися чутки, що Сюмейє, можливо, візьме участь у парламентських виборах, але цього не сталося.
Зараз вона обіймає скромну посаду в організації із захисту прав турецьких жінок.
Крім участі в кампанії батька, Сюмейє також відкрито підтримує його та його уряд.
З 29 листопада по 03 грудня розпочинається Тиждень доброчесності
Тиждень доброчесності - це п’ять робочих днів, протягом яких навчальні та позанавчальні активності дітей будуть присвячені темі доброчесності.
МЕТА ТИЖНЯ - -– знайомство учнівства з поняттям “доброчесність“, актуалізація та поглиблення знань про корупцію та її негативні наслідки
7-8 клас
Тема: Що таке корупція?
Переглянути презентацію
Презентація "Що таке корупція"
9- 11 клас
Тема: Добро. Чесність
Переглянути відео
У 2(6)-Б класі куратор класу Сіренко В. М. провела годину спілкування «Мова єднає всіх» . У вступному слові Валентина Миколаївна розповіла про історію виникнення свята – Міжнародного дня рідної мови.
21 лютого ввесь світ відзначає свято своєї рідної мови. Воно унікальне. Винятковість у тому, що це свято є і спільним, і водночас вузько родинним для людей, яких об'єднала історична доля в єдиний моноліт – народ.
Діти виразно декламували поезії, розгадували кросворди, ребуси, переглянули презентацію, поринули в багатющий світ краси й принад рідної мови.
ПОРАДИ КУРАТОРУ КЛАСУ
Куратор класу - це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, окремими учнями, їх батьками, відповідає за організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи у класі, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів, їх соціального захисту.
ОСНОВНІ ОБОВ'ЯЗКИ КУРАТОРА КЛАСУ
-
Куратор класу планує, організовує і проводить виховну та культурно-масову позаурочну роботу з учнями. Сприяє становленню їх як особистостей, створює умови для розвитку їхніх здібностей, талантів, участі у художній, технічній, фізкультурно-спортивній, трудовій діяльності.
-
Вивчає індивідуальні особливості, інтереси і нахили учнів, їхнє ставлення до навчання, праці, громадських доручень, організовує і проводить батьківські збори.
-
Постійно утверджує повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, стриманості, працелюбства та ін.
-
Виховує повагу до людей, культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, дбайливе ставлення до навколишнього середовища. Організовує лекції, бесіди, консультації, диспути, екскурсії, походи, зустрічі, перегляд телепередач та ін.
-
Розвиває пізнавальні інтереси учнів, залучає їх в гуртки технічної і художньої творчості, клуби, об'єднання за інтересами, спортивні секції. Проводить зустрічі з цікавими людьми, учасниками національно-визвольних змагань, співпрацює з церквою.
-
Дотримується педагогічної етики, поважає гідність учнів, захищає їх відбудь-яких форм фізичного або психологічного насильства, запобігає вживанню алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам, пропагує здоровий спосіб життя.
-
Постійно підвищує свій професійний рівень, загальну культуру.
-
Несе особисту відповідальність за дотримання правил техніки безпеки, норм санітарії та гігієни у приміщенні гімназії.
-
Щоденно перевіряє відвідування учнями занять.
-
У випадку запізнень на уроки без поважних причин, порушенні встановлених правил статуту школи, знищенні або псуванні шкільного майна куратор негайно повідомляє про це батьків учня і, за необхідності, директора гімназії.
-
Спрямовує роботу і надає допомогу органам учнівського самоврядування. Контролює організацію самообслуговування у класі. Забезпечує належне щоденне чергування учнів у класі та чергування класу по гімназії.
-
Систематично, відповідно до графіка, затвердженого директором школи, проводить інформаційно-просвітницькі, виховні та різні позакласні заходи.
-
Разом із бібліотекарем забезпечує всіх учнів підручниками і постійно контролює стан їхнього збереження.
-
Разом із батьками забезпечує щоденне відвідування занять учнями у шкільній формі встановленого взірця.
ПАМ'ЯТКА КУРАТОРОВІ КЛАСУ
Неможна:
-
Постійно критикувати дитину, бо вона незлюбить вас та інших людей.
-
Часто насміхатись над дитиною, бо вона стане замкнутою.
-
Постійно дорікати дитині, бо в неї з'явиться почуття безпідставної провини.
-
Постійно сварити дитину, бо вона стане агресивною.
-
Лаятися, вживати нецензурні слова, використовувати фізичне покарання.
Необхідно:
-
Підбадьорювати дитину, тоді вона буде впевненою в собі.
-
Хвалити дитину, тоді вона намагатиметься стати кращою.
-
Поводитись з дитиною чесно і справедливо, і вона намагатиметься бути справедливою.
-
Створювати умови, щоб дитина почувала себе у безпеці.
ЦИКЛОГРАМА РОБОТИ КУРАТОРА КЛАСУ
Щоденно:
-
з'ясування причин відсутності учнів на заняттях, фіксація пропусків у класному журналі;
-
бесіди з учнями, що запізнюються на уроки;
-
організація чергування по класу;
-
індивідуальна робота з учнями;
-
контроль зовнішнього вигляду учнів;
-
організація харчування.
Щотижня:
-
проведення годин класного керівника;
-
перевірка щоденників;
-
проведения заходів у класі за планом роботи;
-
робота з активом класу, організація діяльності органів учнівського самоврядування;
-
контроль за виконанням доручень;
-
організація прибирання закріпленої території пришкільної ділянки;
-
робота з батьками;
-
робота з вчителями, що працюють у класі;
-
зустріч зі шкільним лікарем (медсестрою) за довідками про хвороби учнів.
Щомісяця:
-
проведення класних зборів;
-
проведення бесід з безпеки життєдіяльності;
-
організація чергування класу по школі;
-
відвідування уроків вчителів-предметників у своєму класі;
-
консультації у шкільного психолога;
-
тестування та анкетування учнів з метою вивчення їх індивідуальних особливостей та аналізу розвитку учнівського колективу;
-
контроль за станом підручників;
-
зустріч з батьківським активом;
-
відвідування учнів удома.
Один раз на семестр:
-
оформлення класного журналу за підсумками семестру, складання звіту;
-
заповнення табелів успішності та вручення їх учням;
-
проведення батьківських зборів;
-
участь у роботі семінару, методичного об’єднання класних керівників;
-
аналіз виконання плану роботи, корекція плану виховної роботи;
-
складання плану роботи на канікули
Один раз на рік:
-
аналіз плану виховної роботи за попередній та складання на наступний навчальний рік;
-
проведення відкритого виховного заходу;
-
оформлення особових справ учнів;
-
статистичні відомості про клас (станом на 5 вересня);
-
робота з підручниками (видавання, перевірка, здавання);
-
написання характеристик (за необхідністю);
-
страхування дітей від нещасних випадків.
Орієнтовний перелік документації, яку веде класний керівник:
-
Класний журнал.
-
Особові справи учнів.
-
Табелі успішності.
-
План виховної роботи.
-
Матеріали виховних годин, годин спілкування, тощо.
-
Розробки сценаріїв виховних заходів.
-
Щоденник психолого-педагогічних спостережень за учнями.
-
Щоденник роботи з "важкими учнями".
-
Протоколи батьківських зборів.
-
Матеріали щодо запобігання дитячого травматизму, бесіди з правил дорожнього руху, облік проведення інструктажів.
-
Журнал обліку занять з учнями, які навчаються вдома (якщо такі учиі є).
-
Літопис або фотоальбом класу. вчитиметься вірити у людей.